Шоу-музей «Живі сторінки Кобзаря»
В заздалегідь підготовленому приміщенні
знаходяться художні костюмовані інсталяції героїв творів Тараса Шевченка. Вони
влаштовані у власних, описаних в Кобзарі локаціях. Організовані групи
відвідувачів музею переходять від однієї інсталяції до інших, знайомлячись з
героями шевченкової поезії та подіями їх життя описаних автором.
Інсталяція перша: «Катерина».
Локація
представляє собою куток у якому розташовані стіл,застелений білою скатертиною,
прості дерев’яні стілець та лава. Край стола на стільці в простій полотняній сорочці сидить батько
Катерини, біля нього навскіс сидить на лаві
мати Катерини, з іншого краю стола, навпроти батька стоїть Катерина та
колише колиску. Актори замерлі в описаних у поемі «Катерина» позах. Батько
схилений на руки та зажурений. Мати плаче. Катерина понура. Герої «оживають»,
коли до їх підходить екскурсійна група та починають читати текст.
Мати: Що весілля,
доню моя?
А де ж твоя
пара?
Де світилки з
друженьками,
Старости, бояре?
В Московщині,
доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи
добрим людям,
Що є в тебе
мати.
Проклятий
час-годинонька,
Що ти
народилась!
Якби знала, до
схід сонця
Була б
утопила...
Здалась тоді б
ти гадині,
Тепер —
москалеві...
Доню моя, доню
моя,
Цвіте мій
рожевий!
Як ягодку, як
пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько...
Доню моя,
Що ти
наробила?..
Оддячила!.. Іди
ж, шукай
У Москві
свекрухи.
Не слухала моїх
річей,
То її послухай.
Іди доню, найди
її,
Найди,
привітайся,
Будь щаслива в
чужих людях,
До нас не
вертайся!
Не вертайся,
дитя моє,
З далекого
краю...
А хто ж мою
головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо
мною,
Як рідна дитина?
Хто посадить на
могилі
Червону калину?
Хто без тебе
грішну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню
моя,
Дитя моє любе!
Іди од нас...
Хрестить Катерину
Бог з тобою!» —
Падає плачучи на лаву, обличчям
додолу
Батько: «Чого ждеш,
небого?»
Катерина
підбігає до Батька, падає перед ним навколішки
Катерина: Прости мені,
мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!
Батько: Нехай тебе Бог
прощає
Та добрії люде;
Молись Богу та йди собі —
Мені легше буде.
Катерина
піднімається з колін йде до колиски, виймає з неї дитя, відходить за межі
локації, таким чином, щоб глядачеві стало зрозуміло, що вона йде з дому світ
заочі.
Інсталяція друга: «Гайдамаки»
В інсталяції
беруть участь Гонта, ксьондз, який тримає
руки на плечах двох хлопчиків, пара козаків. Гонта стоїть обпершись
обома руками на шаблю, вдивляючись в обличчя хлопчиків. Ксьондз не ховає криву
усмішку. Трохи далі від Гонти, сидять два козаки, що чистять шаблі після бою.
Козаки одягнуті у традиційний одяг, Гонта ще й у кожусі. На ксьондзові ряса
католицького священика. Хлопчики одягнуті в чорний одяг монастирських
послушників.
Ксьондз: Гонто! Гонто!
Оце твої діти,
Ти нас ріжеш,
заріж і їх,
Вони католики.
Чого ж ти став,
чом не ріжеш;
Поки невеликі,
Заріж і їх, бо
виростуть,
То тебе
заріжуть...»
Гонта: звертається до одного з козаків.«Вбийте
його, а собачат
Своєю
заріжу!
козак хапає ксьондза , виводить
за межі локації
Гонта: звертається до другого козака Клич
громаду!
до хлопчиків Признавайтесь, Що ви католики?»
Хлопчики: Католики... бо
нас мати...
Гонта: Боже мій
великий!
Мовчіть!
мовчіть, знаю, знаю.
повертаються обидва козаки
Мої діти
католики!
Щоб не було
зради,
Щоб не було
поговору,
Панове громадо!
Я присягав, брав
свячений
Різать католика!
Сини мої! сини
мої!
Чом ви не
великі?
Чом ви ляха не
ріжете!
Хлопчики: Будем різать,
тату.
Гонта: Не будете! не
будете!
Будь проклята мати,
Та проклята
католичка,
Що вас породила,
Чом вона вас до
схід сонця
Була не втопила,
Менше б гріха,
ви б умерли
Не католиками,
А сьогодні, сини
мої!
Горе мені з
вами!
Поцілуйте мене,
діти,
Бо не я вбиваю —
А присяга!..»
Махає своєю
шаблею згори до низу та навскіс. Хлопчики падають на руки козакам, що їх
спеціально для цього підставляють.
Хлопчики: Тату...
Тату... тату... ми не ляхи,
ми...
Козак: Поховать хіба?
Гонта: Не треба, Вони
католики...
Сини мої, сини
мої,
Чом ви не
великі,
Чом ворога не
різали,
Чом матір не
вбили,
Ту прокляту
католичку,
Що вас породила.
Гонта йде залишаючи локацію.
Інсталяція третя: «Відьма»
В
інсталяції задіяні актори: два цигана, дві циганки та відьма. Цигані одягнуті у
традиційну одежу, відьма у лахміття, що було колись довгою полотняною жіночою
сорочкою. У відьми закудлане волосся, брудна шкіра. На роль відьми запрошується
актриса худорлявої статури.
Цигане: А
відкіля ти, молодице?
Відьма: Хто, я?
співає
Як була я
молодиця,
Цілували мене в
лице,
А як стала стара
баба,
Цілували б, була
б рада.
Циган: Співуча,
нічого сказать.
Якби собі таку достать,
Та ще й з медведем...
Відьма: Я
співаю.
Чи то сижу, чи
то гуляю,
Все співаю, все
співаю,
Уже забула
говорить...
А перше добре
говорила.
Циган: Де ж ти
була, що заблудила?
Відьма: Хто, я?
чи ти?
Шепче
Цить лишень,
цить.
Он, бач, зо мною
пан лежить.
Огонь погас, а
місяць сходить,
В яру пасеться
вовкулак...
Усміхнувшись
Я в приданках
була, впилася,
І молода не
придалася...
А все то
прокляті пани
З дівчатами
такеє діють...
Ще треба другу
одружить.
Піду, без мене
не зуміють
І в домовину
положить...
Цигане: Не йди,
небого, будь ти з нами.
У нас, єй-богу, добре жить.
Відьма: А діти
єсть у вас?
Цигане: Немає.
Відьма: Кого ж
годуєте єсте?
Кого ви спати
кладете?
Кого колишете
вночі?
Лягаючи і
встаючи,
За кого
молитесь? Ох, діти!
І все діти! і
все діти!
Не знаю, де од
їх подітись.
Де не піду, й
вони за мною,
Вони з’їдять
мене колись...
Цигане:Не плач,
небого, не журись.
У нас дітей нема й заводу.
Відьма: Хоч з
гори та в воду.
Інсталяція четверта: «Наймичка»
В
інсталяції приймають участь чоловік та жінка похилого віку Трохим та Настя,
також молодиця наймичка Ганна. Усі одягнуті у просту полотняну одежу, згідно
свого віку. Локація виглядає, як двір біля хати обнесений невисоким тином. За
тином лежить замотана лялька, що має нагадувати дитину. Головні актори
інсталяції сидять на пнях біля хатини.
Трохим: А хто нас,
Насте, поховає,
Як помремо?
Настя: Сама не знаю!
Я все оце міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали
Добра цього?..»
Трохим: Стривай лишень!
Рвучко
встає з пня, прислухається до звуків з тієї сторони де лежить лялька
Чи чуєш? щось плаче
За ворітьми... мов
дитина!
Побіжім лиш!.. Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!
Трохим
та Настя біжать до тину, бачать дитину, радіють, обережно беруть на руки
А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та
сповивай...
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище...
Трохим виходить за межі інсталяції. Настя
з дитиною на руках сідає на пні біля хати. Через декілька секунд повертається
Трохим за ним йде наймичка Ганна.
Трохим: Ось молода, білолиця
Прийшла молодиця
На хутір наш благодатний
У найми проситься.
А що ж, возьмім, Насте.
Настя: Возьмімо, Трохиме,
Бо ми старі, нездужаєм,
Та таки й дитина,
Все ж таки треба
Коло його піклуватись».
Трохим: Та воно-то треба.
Бо й я свою вже часточку
Прожив, слава богу,—
Підтоптався. Так що ж
тепер,
Що візьмеш, небого?
За рік, чи як?»
Ганна: А що дасте.
Трохим: Е, ні! треба знати,
Треба, дочко, лічить
плату,
Зароблену плату,
Бо сказано: хто не
лічить,
То той і не має.
Так отак хіба, небого?
Ні ти нас не знаєш,
Ні ми тебе. А поживеш,
Роздивишся в хаті,
Та й ми тебе побачимо,—
Отоді й за плату,
Чи так, дочко?
Ганна: Добре, дядьку
Трохим: Просимо ж у хату.
Всі заходять в імпровізовану хату
Інсталяція п’ята: «Художник»
В
інсталяції задіяні два актори, що відповідно грають дорослого художника та
парубка. Художник одягнутий, як представник інтелігенції першої половини 19
століття. Парубок у простий одежині. Локацію представлено шматком штучно
створеного саду із різними статуями. Перед статуєю Сатурна сидить на відрі
парубок та замальовує її. З протилежної до глядача сторони відра лежить згорток
малюнків парубка. В зону локації входить художник та підходить до парубка. Той
підіймається з відра та ховає у пазуху свого малюнка.
Парубок: Я ничего не делаю, иду на работу, да по дороге в сад зашел. Я рисовал.
Художник: Покажи, что
ты рисовал.
Парубок з хвилюванням дістає з-за пазухи малюнок
Ты часто
ходишь сюда рисовать?
Парубок: Каждое
воскресенье, — отвечал он, — а если близко где работаем, то и в будни захожу.
Художник: Ты учишься
малярному мастерству?
Парубок: И
живописному.
Художник: У кого же ты
находишься в ученьи?
Парубок: У комнатного
живописца Ширяева.
Художник: Куда ты
торопишься?
Парубок: На работу. Я
и то уж опоздал, хозяин придет, так достанется мне.
Художник: Разве у тебя
хозяин строгий? — спросил я.
Парубок: Строгий и...
Художник: И злой, ты
хочешь сказать.
Парубок: Нет, скупой,
хотел я сказать. Он побьет меня, а сам рад будет, что я опоздал к обеду.
Художник підходить до відра,
піднімає з землі згорток малюнків парубка. Розгортає його. Роздивляється аркуші
з малюнками.
Художник: Отчего у
тебя нет ни одного рисунка оттушеванного?
Повертає парубкові малюнки
Парубок: Я рисовал
все эти рисунки поутру рано, до восхода солнца.
Художник: Значит, ты
не видал их, как они освещаются?
Парубок: Я ходил и
днем смотреть на них, но тогда нельзя было рисовать, люди ходили.
Художник: Зайди ко мне в воскресенье поутру, и
если есть у тебя еще какие-нибудь рисунки своей работы, то принеси мне показать.
Парубок: Хорошо, я приду, только где вы
живете?
Художник записує свою адресу
на аркуші з малюнком. Парубок
читає її та запам’ятовує. Потім бере свої речі, відро. Обидва актори
залишають локацію
